У програмі «Розмова зі служителем» спілкуємося з єпископом Віктором Прохором.
Говоримо про служіння на довгій дистанції: чому ті, хто добре починає, інколи погано закінчують, де найчастіше ламається служитель, як успіх і зростання церкви можуть стати пасткою та що допомагає роками залишатися вірним Божому покликанню.
Окремо торкаємося сучасних викликів для служителів – конфлікту між блогерами та пасторами, публічних звинувачень і критики в інтернеті, інформаційних атак та ситуацій, коли служителі стають мішенню для публічного осуду. Де проходить межа між здоровою критикою, викриттям і атакою? Як пастору правильно реагувати на звинувачення та не дозволити конфлікту зруйнувати служіння?
Також говоримо про духовне охолодження, конфлікти між служителями, особисту відповідальність, «червоні лінії», які не можна переступати, та принципи, що допомагають не збитися з курсу й дійти до кінця.
Для довідки: Віктор Семенович Прохор народився в селі Яполоть Костопільського району. У 1998 році емігрував до США. У минулому – перший заступник старшого єпископа ЦХВЄ, ректор КБІ, президент Міжнародної асамблеї християн віри євангельської, голова Слов’янського дистрикту Асамблеї Божої, нині – пастор церкви «Життя» в місті Такома (США), голова Ради українських християнських церков штату Вашингтон. Має семеро дітей.
– Дуже цінно, що ви знайшли час прийти на цю розмову. Перш ніж перейти до теми, розкажіть коротко: яка мета вашої поїздки цього разу і що зараз роблять церкви діаспори? Адже з початку повномасштабної війни минуло вже чимало часу, виклики змінювалися. Що робиться зараз?
– Перш за все дякую за запрошення. Цього разу моя подорож має більше сімейне підґрунтя. Наша донька народилася в Америці, і ми з дружиною завжди тримаємося одного напрямку: кожна наша дитина повинна знати, де ми народилися, де виховувалися батьки, де Бог нас провадив. Старші діти вже всі бували в Україні, а наймолодша – ні: завадили спочатку ковід, потім повномасштабна війна. Цього разу графіки склалися так, що ми змогли поїхати разом із нею – показати особисто Волинь, де народилася дружина, Рівненщину, де народився я. З нею приїхав і її чоловік, теж народжений в Америці, без українського коріння, але тепер воно є і в нього. Вони справді захоплені. Ми хочемо, щоб покоління, народжене вже в Америці, – їхнє коло, їхні друзі – могло краще уявляти собі життя в Україні, ніж уявляємо його ми, ті, хто виїхав раніше. Завтра їдемо до Києва, де ми колись жили, потім – до Львова, і назад в Америку.
Що ж до церков в Америці – це вже п’ятий рік від повномасштабного вторгнення, і виклики змінюються. Сьогодні тим, хто приїхав за статусом UHP або TPS, доводиться нелегко: уряд США обмежив дозволи на роботу, статус залишається невизначеним. Ми як церква і як родина хочемо їх підтримати. Так само потрібна допомога і в Україні, і в Європі – люди просять допомоги. Виклики змінюються, але ми шукаємо можливості. Перш за все це адвокація – донесення до американців, що Україна страждає від російської агресії. Через три тижні я знову буду в Україні – разом із одним відомим у світі американцем, який проводитиме тут семінари для лідерів церков. Заплановані також зустрічі з представниками уряду України – щоб американці на власні очі побачили ситуацію і потім передавали її іншим американською мовою й американським менталітетом.
– Цікаво, як цю кризу – ту саму нафту, санкції проти Росії, які позначилися навіть на розвинених країнах, – відчула Америка? Чи стало корінним американцям складніше жити?
– Звісно. Світ настільки взаємопов’язаний, що економічний спад в одному регіоні не залишає байдужим інший. Американська економіка теж страждає: ті самі санкції, витрати на військові потреби, криза в Перській затоці, війна з Іраном – усе це позначається.
– Дякую за ту допомогу, яку ви надаєте, – навіть якщо не все з неї ми бачимо й висвітлюємо, робота відбувається велика, і кожна допомога – це чиясь праця, чийсь час. Бог це бачить і Бог нагородить. А тепер хотілося б поговорити про іншу тему – і саме з вами, бо ви служитель із багаторічним стажем, який, можна сказати на його честь, не був заплямований гучним скандалом чи публічним падінням, що сьогодні, на жаль, трапляється часто. Ми багато говоримо про покликання, про те, як розпізнати Божу волю, як почати служити. Але рідше говоримо про інше: як почати служити Богу так, щоб дійти до кінця. Багато хто гарно починав, але потрапляв у гріх, у корупційний скандал чи в особистісний конфлікт, що розколював церкву. Ви за своє життя точно бачили таких служителів. Чи намагалися ви зрозуміти, чому так стається?
– На жаль, доводилося таке бачити, а часом і працювати з цим, співчувати, страждати, а іноді й самому виступати в ролі того, хто повинен був дисциплінувати. Це реальність. Служіння – це духовна війна. Тому моя думка зараз не про те, щоб когось виправдати, а про те, що ми не повинні ідеалізувати служителів. Так само, як на фронті, на жаль, Україна сьогодні ховає бійців, так і пастори та євангелисти – це люди, які стоять на духовній передовій, і ми, на жаль, теж маємо втрати.
Мені здається, причин багато, але головна – це коли служитель прогнівлює Господа. Бог не забирає милосердя й благодать просто так – Він забирає їх, коли людина, якою б обдарованою вона не була, прогнівлює Господа. І одна з найнебезпечніших речей – гордість: приписувати собі те, що належить Богові. Коли Бог наділяє нас талантами й успіхом, це робиться не для нас, а для Його слави. Господь каже: «Я слави Моєї не дам нікому». Тому для служителя, який перебуває поруч зі славою Господньою – як обличчя Мойсея сяяло після зустрічі з Богом, – існує спокуса забути, що ця слава належить не йому, а Богові. Коли ми цим нехтуємо, Господь іноді це допускає.
Ще один важливий момент: я ніколи не був у незалежному служінні. Єдність, спільність тіла Христового – це велика підтримка й запобіжник від падіння. Коли поруч є співслужителі, брат може сказати: «Вікторе, а тихіше, бо на поворотах може знести». Це непросто, але значно безпечніше, ніж діяти самотужки.
І ще одне: Бог не поставив нас вирішувати всі питання. Є речі, за які навіть Ісус не брався. Коли до Нього прийшли двоє братів і попросили поділити майно, Він відповів: «Хто поставив Мене ділити майно?» Ми, служителі, повинні допомагати людям, але не брати на себе відповідальність за все. Ми маємо усвідомлювати межі нашого покликання – ми представляємо Євангеліє, а не вирішуємо всі життєві питання людей.
– Мене цікавить сама механіка падінь. Коли обирають автомобіль чи побутову техніку, зазвичай знають: у такій-то моделі проблеми починаються приблизно після певного пробігу, у такого-то виробника є слабкі місця. Якщо перенести це на служителя – де найчастіше «ламаються» люди? Єресі, скандали, корупційні схеми, інші падіння – це різні причини чи один корінь?
– Відмінність людини від техніки в тому, що техніка має чітко визначені функції, а серед людей немає двох однакових – і немає двох однакових служінь. У кожного свої процеси й свої загрози, і в кожного вони проявляються по-різному й у різний час. Я вважаю – це моя суб’єктивна думка, – що нам потрібне постійне навчання, семінари, підвищення кваліфікації, так само як у будь-якій іншій сфері. Ми, проповідники, можемо дати людям лише те, що маємо самі. Одна з найбільших небезпек – коли ми самі перестаємо отримувати Слово від Бога, коли не приділяємо часу стосункам із Ним.
Розповім про власну помилку. Ми виховувалися в поколінні, яке було, без перебільшення, голодне до євангелізації. Щойно відкрилися двері – ми з головою кинулись у служіння. Дружина з чотирма, потім п’ятьма дітьми жила в Рівному, а я чотири роки жив у Києві. Це було абсолютно ненормально, але ми тоді просто не розуміли таких речей – не було ні семінарів, ні літератури на цю тему. Тому багато чого справді потрібно вчитися. Саме через це ми постійно проводимо семінари, я намагаюся сам постійно вчитися, прислухатися, мати добрих друзів-служителів, з якими можу ділитися своїми процесами й слабкостями.
– Кожна церква й кожен служитель мріють про успіх – щоб церква зростала кількісно, щоб були видимі показники. Але чи правда, що успіх часто стає причиною падіння служителя?
– Господь справді хоче, щоб наше служіння було успішним, але ми маємо бути чесними перед Богом – не фейковими, не підробними. Якщо успіх природний – це абсолютно нормально, і я бажаю його всім. Господь сказав: «Не ви Мене вибрали, а Я вибрав вас, щоб ви йшли й приносили плід, і щоб плід ваш перебував». Тобто все служіння орієнтоване на плід. Але жоден із нас не повинен копіювати чужий шлях лише тому, що в когось церква більша. Кожен покликаний виконати саме Боже персональне завдання.
Призначення служителя – не в тому, щоб мати велику церкву, а в тому, щоб «удосконалювати святих на діло служіння» – апостоли, пророки, євангелисти, пастирі, вчителі поставлені саме для цього. Наше служіння не в тому, щоб самим бути зірками, а в тому, щоб піднімати людей, вирощувати нових служителів. Я виріс у селі й знаю: вівці народжують овець, а не пастухи. Коли добре доглядати, процес зростання відбувається природно. Але щойно ставиться ціль – гнатися саме за кількістю, – це вже небезпечно. А коли до цього додаються маніпуляції й «неправедні речі», Богові вони не потрібні: Він праведний.
– Що небезпечніше – публічне падіння чи поступове духовне охолодження й навіть «омертвіння», коли людина сама не усвідомлює, що вже мертва, і одного дня раптово чує слова: «Я ніколи не знав вас, відійдіть»?
– На мою думку, публічне падіння в більшості випадків починається саме з таємного. Публічним воно лише стає – а зароджується непомітно: коли ми вживаємо неправду, коли перебільшуємо, коли применшуємо. Це дуже небезпечно. Ще одна пастка – «успіх за інерцією», коли здається: «Господь зі мною, бо в мене успіхи». Але це нічого не доводить. Успіх – не ознака того, що з нами все гаразд; він може тривати один день і закінчитися.
– Боже Слово каже, що ми маємо бути як спортсмени. А спортсмени бувають різні: одні спеціалізуються на коротких дистанціях, інші готуються до марафону. До кого з них ви відносите себе?
– Мені важко відповісти узагальнено – я ніколи не вважав себе якимось видатним чи знаменитим служителем. Мій принцип завжди полягав у тому, щоб дивитися на себе через призму власних обмежень і слабкостей. Я ніколи не прагнув маніпулювати обставинами. Мій, як я жартома кажу, секрет служіння простий: я робив те, чого не хотіли робити інші. Тому в мене ніколи не було конкурентів – ніхто не претендував на те, що робив я. А коли ми вірні в малому, Бог підіймає нас Сам, і тоді вже ніхто нічого не може сказати.
Так Бог провадив мене через євангелізацію тут, у Рівному, потім через тюремне служіння, дитяче служіння в Дубно, служіння в Катеринівці, служіння в Києві – церкву, біблійний інститут, братерство з самого його зародження, а потім і служіння в інших країнах. Мені 67 років, і я жодного разу не приходив на готове служіння, де хтось уже попрацював до мене. Бог завжди провадив так, що доводилося все починати з нуля, і переді мною нікого не було. Не знаю, добре це чи погано, але це мій досвід.
– Якщо звести це до конкретних пунктів – що саме тримало вас на дистанції?
– Пряма залежність від Бога. Коли ти бачиш, що тобі нема на що спертися, немає ні ресурсів, ні команди, – ти просто приходиш до Господа й кажеш: «Ось я, іншого не маю». Для мене особисто ніщо не замінить особистих стосунків із Богом.
– А чи є у вас – чи були раніше – люди, перед якими ви звітуєте, які можуть прямо сказати: «Тут ти помиляєшся»?
– Такі люди в мене були завжди, є вони і зараз – друзі, з якими я проговорюю все, що відбувається в моєму серці, через що я проходжу особисто. Вони так само діляться зі мною своїми труднощами. Я щиро вдячний за цих людей.
– Ви очолювали багато служінь у церковному середовищі. Чи бували у вас конфлікти з іншими служителями? І чи такі конфлікти майже завжди про богослов’я, чи причина здебільшого в іншому?
– Бувають різні конфлікти, зокрема й доктринальні розбіжності, але здебільшого причина не в цьому, а в людському факторі, у наших спільних слабкостях. Коли Бог дає служіння одній людині – як Мойсею – Він відкриває їй шлях, а для народу відкриває вже конкретні діла. Мойсей бачив і розумів, що робить Бог, а народ хотів лише відчутного: «дай нам гранати, виноград, часник, цибулю, щось гостре». Господь ніколи не обіцяв достаток плодів – Він казав: «Я буду з вами». Так само й у служінні: коли ти маєш пряму відповідь від Бога, пораду, «консультацію», оточення часом дивиться на це збоку й вирішує, що «щось тут не так».
Служіння – дуже тонка сфера. З одного боку є небезпека лібералізму, з іншого – законництва, коли все зводиться до правил. Але Писання каже: коли служіння без любові, воно як мідь, що бренить. Старшим, відповідальним пасторам буває дуже важко пояснити людям, як зберегти водночас і любов, і справедливість. Це схоже на батьківство: батьки люблять усіх дітей однаково, але дітям часом здається інакше. Так само й пастирі не завжди можуть пояснити, чому чинять саме так, а не інакше. Іноді від пастора хочуть, щоб він був фокусником чи клоуном – але покликання пастора не в цьому. Пастор має дати людям бачення й напрямок, спонукати їх до особистих стосунків із Богом, а не прив’язувати до себе. Показувати на Христа – ось пастирська функція. Коли пастор прив’язує людей до себе, це вже небезпечно, бо Бог такому не сприятиме.
– Ви присутні в соцмережах?
– Я там зареєстрований.
– Я питаю, бо не знаю, чи стежите ви за тим, що зараз відбувається в християнському інтернеті – там точиться справжня війна. І воює не за неспасенні душі. Сьогодні це радше війна між блогерами й пасторами: маса скандалів у різних об’єднаннях і країнах, коли блогери з великою пристрастю викривають якісь речі, не завжди достеменно перевірені. Один із відомих закордонних пасторів навіть влаштував спеціальну конференцію для пасторів, щоб з’ясувати, як цьому протистояти й як співіснувати. На вашу думку, що це – Бог нарешті почав судитися й очищати Свою Церкву, а блогери – Його знаряддя? Чи це самозванці, які не знайшли свого місця в церкві та отримали платформу, де можуть говорити все, що хочуть? Як, на вашу думку, вирішити цей конфлікт?
– Я не берусь вирішувати цей конфлікт, бо насамперед боюся узагальнень – як щодо пасторів, так і щодо блогерів. У чому небезпека сьогодні? Я особисто бачу в цьому загальнішу проблему: світ готується до прийняття антихриста, бо запит суспільства – на одного «супермена». Сьогодні криза лідерства й криза авторитету – і топлять усіх без розбору.
Хто такий пастор? Людина, яка веде за собою й персонально працює з людьми. Хто такий блогер? Людина, яка має аудиторію – переважно віртуальну, в соціальних мережах. Чи помиляється пастор? Напевно. Помиляються всі – не помиляються лише покійники. Але Євангеліє захищає пастора: звинувачення на пресвітера приймається не інакше, як при двох чи трьох свідках. І для всіх нас діє одна й та сама інструкція щодо докору: апостол Павло пише Тимофію, що ціль настанови – «любов від чистого серця, доброї совісті й нелицемірної віри». Тож питання до тих, хто звинувачує: чи ці звинувачення від любові, чи ні?
Я особисто не знаходжу серед плодів духу – любові, радості, миру, довготерпіння, доброти, милосердя, віри, стриманості – місця для «дару» критики. Проведу аналогію з медициною: коли людина захворіла, вона йде до спеціаліста, а не виносить своє лікування на ринок, де кожен бажаючий береться «лікувати». Чому ж ми тоді виносимо служителя на публічний суд і називаємо це якимось Божим даром? Я розумію, що ця наша розмова може стати «поживою» для деяких ревнителів чистоти, але не боюся про це говорити, бо боюся Бога. Каятися потрібно всім без винятку – і пасторам, і всім іншим, бо Євангеліє – це інструкція для всіх. Просто одні вкладаються в служіння працею й жертовністю, а інші не вкладають нічого й лише мають «дар» критикувати. Такого дару Святого Духа я в Писанні не знаходжу.
– Тому я й торкаюся цієї теми обережно – будь-яку фразу з інтерв’ю можна вирізати з контексту й побудувати на ній окрему програму, а потім уже не буде ні сил, ні можливості щось довести. Хоча я справді погоджуюсь, що не варто узагальнювати. Колись я й сам починав із блогерства й досі веду деякі блоги, але коли з’явилася робота в об’єднанні, Бог якось повів мене до того, щоб трохи обмежити блоги й працювати більше на користь об’єднання.
– Дозвольте змоделювати ситуацію. У вас є дружина. Уявіть, що щодня, ввечері чи вранці, ви публікуєте в соцмережі: «моя дружина цього не зробила», «моя дружина зробила ось так», «тут не прибрано, там не зроблено». Як гадаєте, що сталося б із вашою родиною?
– Я б, напевно, залишився без дружини, зате з великою кількістю підписників – люди таке люблять.
– Так, люди це люблять. Але коли йдеться про плідне служіння, ми маємо працювати не на хайп, не на лайки, а на реальний плід. А плід вимагає терпіння, мудрості, делікатності. Це не лицемірство – це зрілість, це батьківство. Апостол Павло писав: «У вас багато вчителів». Мені доводилося зустрічати «інструкторів із бізнесу», які самі жодного дня не вели бізнесу, але мають тисячі підписників і навчають, як його відкривати й вести. Це виглядає простіше й легше, бо насправді керувати бізнесом – це відповідальність, набагато складніша річ.
– Мабуть, справа ще й в аудиторії – так само, як зі світськими новинами: існує попит на негативні постаті, і часто вони з’являються саме як відповідь на брак критичного мислення в людей. Аудиторія хоче саме такого контенту – і отримує його.
– Якщо наше серце народжене згори, ми шукаємо слово від Того, Хто вгорі, шукаємо спільність саме з Ним. Але коли ми впадаємо у гріх – а я буду чесним і назву речі своїми іменами, – ми називаємо це «аналітикою», хоча Писання прямо каже: «Не судіть». Чому Біблія так суворо застерігає лицеміра «вийняти колоду з власного ока», перш ніж братися за скалку в оці ближнього? Чому наше слово має слугувати збудуванню, миру, зростанню тіла Христового, а не задоволенню попиту на хайп і «смажені факти»?
Я хотів би попросити наших глядачів: давайте служити Богові, любити тіло Христове, адже в Ісуса – одна Церква. Він сказав: «Я збудую Церкву Мою, і врата пекла її не подолають». Не будьмо знаряддям у руках лукавого. У будь-якому викритті часто є частка правди, але вона спотворюється – і неважливо, пастор це робить чи блогер: коли ми спотворюємо правду, ми приходимо до кризи.
– Якби до вас прийшов молодий талановитий, перспективний служитель – яку одну пораду на все життя ви б йому дали?
– Перш за все – шукати особистих стосунків із Богом. По-друге – бути частиною тіла Христового, командна праця. Коли в Америці заповнюєш резюме на роботу, одне з найважливіших питань – здатність працювати в команді. Усе служіння – це командна праця, і саме команда допомагає, рухає й береже. І третє – не розчаровуватися й не «зачаровуватися» людьми.
– Ці поради – про те, як треба жити. А чи є три «червоні лінії», які б ви радили служителям ніколи не переступати, бо це однозначно веде до падіння?
– Перше – ніколи не брехати. Втікайте від неправди. Друге – ніколи не привласнюйте успіх собі, бо він від Бога. Мені було 32 роки, коли на семінарі для старших служителів один відомий на той час брат сказав: ніколи не вживайте в служінні слово «я», коли йдеться про успіх – «я там був, я проповідував, я молився». Вживайте «ми». Бо насправді там був Господь, а ми лише плентались позаду Нього. Форма не найлітературніша, але я на власному досвіді переконався, наскільки це правда, і раджу берегтися цього, бо це дуже небезпечно. І третє – не втікати від підзвітності.
– Якби ви могли переписати своє служіння – щось би змінили?
– Я багато думав над цим питанням. Мабуть, по-іншому й не можна, бо в служінні ти завжди стоїш перед вибором: або дивитися на людей через Христа, любити й довіряти їм – з величезним ризиком, що саме ці люди тебе зневажать і зрадять, бо такий людський фактор. Так вчинили навіть з Ісусом, і ми не кращі за це. Тому важко щось порадити тут інакше: любов «усьому вірить, усьому надіється» – ти любиш, довіряєш, приймаєш, а буває, що людина сприймає це як твою слабкість.
– Останнє запитання. Дивлячись наперед: якщо раптом настане момент, коли вас усунуть від усіх служінь – я не кажу про падіння через вік чи хворобу, – чи боїтеся ви такого моменту? Це для вас жахливий сон, чи ви свідомо готуєтесь до нього?
– Я боюся робити заяви на кшталт «зі мною такого не станеться» – просто боюся так говорити. Мені довелося бути першим заступником старшого єпископа християн євангельської віри в Україні, ректором інституту, пастором церкви в Києві – і все це я в свій час передав, не залишивши за собою навіть особистих речей. Був єпископом-суперінтендентом церков національного слов’янського дистриктату 65 років. І я розумію, що мій час і мої фізичні можливості обмежені. Тому торік я передав служіння – готуюся до цього свідомо.
Мені дуже сподобалась думка того самого брата, чию пораду про слово «ми» я вже цитував: він радив служителям подумати наприкінці про власну душу, бо ми, рятуючи всіх, приходимо до моменту, коли треба заспокоїти власне серце. Чи страждають служителі? Так, чесно кажучи, дуже страждають. Чи плачуть? Плачуть. Але служитель має виходити до людей із натхненням – не тому, що він актор, а тому, що це частина покликання, яка потребує свого духовного зцілення. Тому природно й правильно вчасно передати служіння, вчасно дати іншим змогу підтримати цю справу. Ми не «передаємо служіння» в сенсі відходу – ми передаємо відповідальність. Я передав посаду суперінтендента, де тепер маю почесний статус, і залишив за собою інші служіння, у які, як і раніше, вкладаю чимало праці. Але тепер хочу приділити більше уваги родині, дружині – і самому собі, щоб зрештою в усьому розібратися.
– Нехай Господь благословить вас – щоб так, як ви добре почали й добре робите, ви й далі зростали. Дякую, що знайшли час і поділились не теоретичними порадами: сьогодні поради можна знайти навіть в інтернеті, але значно важливіше почути їх від людини, яка справді має цей досвід. Нехай Господь дасть усім нам, хто лише починає служити, змогу так пробігти дистанцію, щоб дійти до кінця і не збитися з курсу.
– Дуже дякую за запрошення. Нехай Бог благословить вашу аудиторію, нехай благословить братерство, нехай Він збереже служителів від причин, які штовхають до падіння й втрат. Нехай Церква Ісуса Христа справді буде славною Церквою – адже Ісус прийде саме за славною Церквою. Тому нехай усі – таланти, журналісти, блогери – працюють на цю славну Церкву.
Готуючись учора до проповіді, я звернув увагу на слова з Першого послання апостола Петра, першого розділу: пророки колись шукали й пророкували про благодать, призначену для нас, – це було ще до приходу Христа. Тож благодать призначена саме нам. Тримаймося Божої благодаті, перебуваймо в ній, а весь бруд – залишмо. На жаль, є ті, хто дуже завзято, навіть з апетитом, цим займається. Якщо є посуд для такого вжитку – нехай Господь ним розпоряджається. А ми – попрацюймо для Церкви.
– Дякую вам за те, що знайшли час і відповіли на ці запитання. Вірю, що вони стануть у пригоді багатьом служителям. Так хочеться, щоб ми бігли не лише швидко, а й на довгу дистанцію – щоб, гарно почавши, ми змогли й гарно закінчити. Щоб через десятиліття, пройшовши свій шлях служіння Господу, ми змогли зберегти Йому вірність, зберегти моральну чистоту життя й не зашкодити тій справі, над якою трудилися, – Божій справі.
Хай Господь усіх благословить.
Спілкувався Олександр ГЕНІШ