«Коли ми робимо те, що можемо, — Господь робить те, що нам не під силу». Цими словами гість нового випуску програми «Розмова зі служителем» підсумовує своє життя, повне Божих чудес, випробувань і вірності.
У студії — Роман Дмитрович Демчук, пастор церкви села Боратин, старший пресвітер Радивилівського району, батько п’ятьох дітей. За плечима — 17 років молодіжного служіння, дияконство, пресвітерство й новий етап відповідальності за цілий район. Розмова вийшла надзвичайно щирою, сповненою особистих свідчень про Божу милість, перемогу над образами та пошук Божої правди в сучасному світі.
І БЛОК: ЗНАЙОМСТВО. ДИТИНСТВО, НАВЧАННЯ ТА ЧУДЕСА
— Романе, ви народилися в багатодітній віруючій сім’ї (11 дітей!). Розкажіть про своє дитинство та найяскравіші моменти Божого втручання.
— Мені ніхто не казав: «Іди, приймай хрещення, як жити». Я просто дивився на батьків. І коли мені виповнилося 17 років, я вирішив вступити в завіт із Господом.
Але за кілька днів до хрещення я захворів на двостороннє запалення легень. Температура сягала 39°. Багато хто відмовляв: «З температурою — і в холодну воду?». Але я твердо вирішив. Я дуже хотів виконати те, що написано в Божому Слові.
І коли я вступив у воду, я відчув, як від п’ят до голови пройшов ніби вогонь, таке тепло. Я відчув себе здоровим! Після хрещення я побіг додому, виміряв температуру — 36,6. Я більше не колов антибіотиків. Господь явно зцілив мене.
— Ви навчалися на ветеринарного фельдшера в Млинові. Кажуть, витягували «щасливі білети» — це було везіння чи Божа рука?
— Я приїхав у Млинів, коли всі вже здали заліки й чекали екзаменів. А я — нічого. Але Господь зробив так, що за день мені виставили всі оцінки. І я знаю: це не я такий здібний — це була Божа рука.
Мій тато завжди казав: «Сину, коли всі бігають, ти дивись у вікно й молись». Я так і робив. І коли прийшов на перший екзамен, витягнув білет, на який знав відповіді. Викладачка сказала: «Я хочу поставити тобі п’ять, бо ти так гарно відповів».
Наступного разу одногрупник, який носив сатанинську книжку, поклав мені її на голову й сказав: «Ти не здасиш». Я відповів: «Я Божа дитина, я не маю з цим нічого спільного». І витягнув білет, який вивчив напередодні.
Так було знову й знову. На анатомії я сказав хлопцям, що витягну 13-й білет (я народився 13-го). Викладачка обурилася: «Що за цирк?». Але я витягнув саме його й розповів без підготовки. На патанатомії я не знав третього питання, але викладачка сказала: «Розкажи перші два на п’ять — третє не питатиму». І я отримав п’ять.
А на державному екзамені з епізоотології я запитав у друга, який білет здавав переді мною. Він сказав: «17-й». Я вивчив його й ліг спати. Наступного дня викладач витягнув мені саме 17-й білет. Я ледь не заплакав. Це тільки Господь міг таке зробити.
— А чи були чудеса вже в подружньому житті?
— Так. Одного разу дружина дуже захворіла — шлунок болів так, що їжа не трималась. Я кажу татові: «Треба в лікарню». А тато відповідає: «Ти на коліна не хочеш?».
Я зайшов у гараж, став між машиною й стіною й помолився: «Господи, прости мене, де я згрішив. Зціли мою дружину». І я домовився з Богом: нехай, коли я приїду додому, вона вийде й скаже, що її не болить шлунок, і назве час — початок 12-ї ночі.
Я спішив додому. У мене не було жодного грама сумніву. І коли я відчинив хвіртку, вибігає дружина й каже: «Рома, мене не болить шлунок!». Я питаю: «О котрій перестало боліти?». Вона відповідає: «Десь початок 12-ї, біля 11:30». Ми стали й подякували Богові. Він зцілив її.
ІІ БЛОК: МОЛОДЬ, ЦЕРКВА ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
— Ви були керівником молоді 17 років, потім дияконом, пресвітером, а тепер — старшим пресвітером району. Як відбувалися ці переходи?
— Я не перескакував з першого в третій. У 2008 році мене обрали дияконом, у 2009 — рукоположили. 13 років я був дияконом. У 2022 році обрали пресвітером. А 18 лютого 2026 року — старшим пресвітером Радивилівського району.
Згадую прекрасні часи, коли ми з молоддю ходили пішки через поля в сусідні села. Не було машин, ми співали дорогою, туди й назад — пішки. Ми боялися Бога, любили Його. Це були чудові часи.
— Чи є в Бога «любимчики»? — запитання, яке виникає після ваших історій.
— Хороше й складне питання. Часто чуємо в проповідях, що в Бога нема любимчиків. Але коли ми читаємо Івана 3:16 — «Бог полюбив світ», — то бачимо, що Він любить усіх. Він бажає, щоб усі спаслися, але спасаються не всі. Як у ковчезі Ноя — спаслося лише вісім душ.
Але згадаймо багатого юнака: Христос подивився на нього й полюбив його. Тобто — по-особливому. А що Він йому сказав? «Продай усе, роздай і йди за Мною». Бог не все дозволяє своїм «любимчикам» — Він більше з них требує.
Згадаймо Івана — учень, якого любив Ісус. Він лежав на грудях Спасителя. Але його життя не було легким: він був висланий на острів Патмос. Яків перший постраждав за Христа. Тому якщо Бог особливо когось любить, то це не означає «все дозволено», це означає «більша відповідальність».
— Села пустіють, молодь виїжджає. Чи є майбутнє в сільських церков?
— Дійсно, складна ситуація. Коли в церкві немає дітей і молоді — це боляче. У нас є духовий оркестр, там грають хлопці 10–15 років, але я розумію, що вони виростуть і можуть поїхати. Я навіть звертався до людей, щоб дати їм роботу, аби вони залишалися.
Але є й оптимістичні приклади. Наприклад, село Лишнів (Львівська область, але наше братерство) — там багато молоді, сімей, дітей. І коли є молодь, то в церкві є майбутнє. Там приємно бути. А де молоді немає — там тяжка ситуація.
— Чим служіння пастора відрізняється від молодіжного?
— Коли я був молодіжним керівником, я відповідав за молодь. Але наді мною були пресвітери. Коли я став пресвітером, я відчув серйозну відповідальність. Біблія каже, що нам прийдеться давати звіт за кожну людину. Слово Боже навчає: «Не пануйте над стадом». І ти думаєш: «Господи, допоможи просто виконати Твою роботу, залишитися вірним».
— Які плани як старший пресвітер району?
— Найбільше я хочу, щоб ми, як церква Христова, були єдині. І ще — щоб ми готували молодих братів до служіння. Часто ми кажемо: «Господь дасть, Господь подбає». Але ми маємо робити те, що маємо робити. Коли ми робимо те, що можемо, — Господь робить те, що нам не під силу.
Я дивлюся на церкви, де є молоді брати, які бояться Бога. Їм треба давати можливість, долучати до служіння, вчити. Щоб коли старший служитель здає позицію, уже була готова заміна. Бо бувало, що люди старіли, а передати нікому.
ІІІ БЛОК: СУЧАСНІСТЬ. ПРАВДА, ПОКЛИКАННЯ ТА ВІРА
— Що сьогодні має робити церква? Які форми служіння найефективніші?
— Місія церкви — проповідувати Євангеліє. Але не лише з кафедри, а й життям. Ми всі помиляємося, але, як хтось сказав: «Помиляються всі, але помилки визнають одиниці».
Найбільше впливає наше життя. Якщо захотіти, можна знайти недоліки в кожному. Але коли ми дійсно хочемо побачити добре — ми знайдемо багато доброго. Мати Тереза сказала: «Зроблене тобою добро завтра забудуть, але ти все одно роби добро».
Один може пожертвувати гроші, інший — відвідати вдів або самотніх, третій — проповідувати. Якби кожен робив, що може, — це було б велике діло. А решту зробить Господь.
— Як у час інформаційного шуму навчитися чути голос Божий? Як знайти Божу правду, коли в кожного «своя правда»?
— Для того, щоб розпізнати голос Божий, потрібно знати Самого Бога. Як я знаю голос своєї дружини, батька, матері. Ми повинні знати Його голос.
Христос сказав: «Я — дорога, правда і життя». У чому Його правда? Коли до Нього привели жінку, вчинену в перелюбі, і сказали: «Мойсей звелів побити камінням», Він відповів: «Хто без гріха, киньте перший камінь». Усі розійшлися, бо кожен побачив гріх у собі. Він сказав жінці: «Я не суджу тебе, іди й більше не гріши».
Ось Божа правда. Можна доводити свою правду, але — як у прикладі з дорогою: у тебе зелене світло, але на червоне летить машина зі слабкими гальмами. Що тобі дасть твоя правда, якщо ти не пропустиш? У Божій правді є милість. Він каже: «Милості хочу, а не жертви».
— До мене з Європи зателефонував чоловік із критичною потребою. Він шукав служителя, до кого поїхати. Як би ви відповіли: до Бога чи до людини?
— Глибоке й актуальне питання. Давид у 62-му псалмі каже: «Тільки на Бога надіється душа моя». Але Павло говорить до коринтян: «Я дуже надіюсь на вас, браття, ви — моя радість». Чому так? Бо в Давида не було нікого: цар Саул гнався за ним, Мелхола не виконувала своїх обов’язків. Йому ніхто не міг допомогти — тільки Бог.
А в Павла були брати, які не підводили. Він знав, що вони зроблять, заступляться. Біблія каже: «Правдива вдовиця надіється на Господа». Чому? Бо в неї нема на кого більше.
Пророк Єзекіїль звертається до служителів: «Слабих не зміцняли, хворих не лікували, пораневих не перев’язували, заблудлих не шукали». Господь запитує: «Для чого Я поставив вас?». Якщо пресвітер не виконує своїх функцій — людина йде прямо до Бога. Але коли є служитель, він має вислухати, перев’язати, помолитися. Інакше — навіщо він у церкві?
— Чи були у вас періоди сумнівів? Як їх долали?
— Були. І це страшно — сумніватися, бо написано: такий чоловік подібний до морської хвилі. Але я хочу розповісти один випадок.
Коли мене мали обрати дияконом, одна сестра підійшла й сказала: «Я бачу тебе дияконом». Я відповів: «Та ні, я молодий, є достойніші». Але в неділю мене обрали. Я був піднесений, хотів служити, поїхав до іншого села, щоб навідати хвору сестру. Зайшов у двір, постукав. Відкриває та сама сестра й каже: «Не ти мав бути дияконом». І закрила двері.
Я стояв, приголомшений. Думав: «А справді, не я мав бути… Вона права». Я поїхав, помолився, а ввечері сказав Богові: «Господи, якщо Ти мені не відповіси сьогодні, у неділю я встану й скажу, що я не буду дияконом».
Того вечора на зібранні Господь промовляв до всіх проповідників — але не до мене! Я був у розпачі. Аж ось одна сестра (з Америки) каже: «Того брата покличте, до нього є слово». Я підбіг. Вона сказала: «Так говорить Господь: “Вибрали тебе люди і вибрало небо. Благословлять тебе люди і благословить тебе небо. І будеш працювати в винограднику Моєму”». Я плакав. Господь завірив мене, що це Його воля.
— Часто ображаєтесь? Як виходите з цього?
— Ми не залізні, у нас серце не камінь. Коли хтось боляче вдаряє словом, болить. Але образа — це яд. І хто п’є цей яд — помирає. Нам здається, що Бог покарає того, хто образив. Але поки прийде той час, тебе вже може не бути, бо ти п’єш отруту.
Я пам’ятаю випадок, коли одна сестра сказала мені таке, чого я не міг навіть подумати. Я сів у машину, плакав. Приїхав додому, зайшов у кімнату й сидів у кріслі — сльози текли самі. Поруч лежала Біблія. Я відкрив — Павло пише: «Ви всім довели, що ви чисті в тій справі». Це до мене.
Закрив. Відкрив знову: «Коли твій ворог голодний — нагодуй його, коли прагне — напій, бо роблячи це, ти збираєш розпалене вугілля на його голову». І тут з кухні дружина заспівала: «Він знає рани, що життям дані, Спаситель знає все». Я став на коліна, подякував Богові — і після молитви рана зникла.
Боліти — можна. Але не дати образі гніздитися. Бог допомагає прощати й любити.
— Що для вас означає «жива віра»?
— Це віра, підтверджена ділами. Як написано в Якова: «Покажи мені віру без діл, а я покажу тобі віру з діл». Віра заставляє нас щось робити. Авраам повірив — і робив.
Герої віри — одні гасили полум’я й закривали пащі левам, а інші були перепиляні. І це теж герої віри. Ми не завжди розуміємо Божі шляхи. Але «віра, що діє любов’ю» — це коли я люблю Бога, Якого не бачу, і це спонукає мене служити ближньому.
— Що б ви сказали собі 20-річному?
— Цінуй час. Він дуже швидко минає. Ми навіть озирнутися не встигаємо.
— Скільки ще існуватиме цей світ?
— Про той день і годину не знає ніхто, тільки Отець. Люди вираховують — але це неправда. Ми знаємо, що Господь забере Свою Церкву. Але найважливіше питання — не «коли?», а «чи готовий я?». Лягай спати в мирі, люби людей, люби Господа. Бо неможливо казати: «Я люблю Бога», — а сусіда не любити.
— Останнє запитання для всіх гостей: опинившись перед Богом, що ви Йому скажете?
— Я думав про це. Коли Господь за Своєю милістю дасть мені цей момент, я прийду перед Нього. Мені здається, я впаду перед Ним. Я подякую Йому за доброту. Я нічим не кращий за інших. Є люди з кращим характером, але на превеликий жаль, вони не знають Бога. Я подякую Йому за те, що Він зглянувся на мене. Якщо Він дасть мені вінець, я хотів би покласти його до Його ніг. Я дуже хотів би обняти Його.
Спілкувався Олександр ГЕНІШ