Що спільного між хлопчиком, який пас корів у селі Борбин, і пастором, який сьогодні відповідає за місіонерське служіння в РОО УЦХВЄ? Відповідь проста — Боже покликання. П’ять років у Криму, шестирічна одинокість, що стала школою залежності від Бога, фінансова криза, яка закрилася нізвідки, і ніч у лікарні, коли лікарі готували родину до найгіршого… У новому випуску «Розмови зі служителем» пастор Леонід Полицяк відкрито говорить про Божі милості у своєму житті, про те, чому справжнє місіонерство — це не героїзм, а вірність у буденному, і чому саме зараз, коли українські біженці розносять євангеліє по всій Європі, ми живемо в по-справжньому історичний час.
Довідка: Леонід Петрович Полицяк народився 18 лютого 1993 року в селі Борбин Млинівського району. Пастор церкви смт Млинів. Закінчив Рівненську духовну семінарію та академію християн віри євангельської, бакалавр практичного богослів’я. З 2026 року відповідальний за місіонерський відділ. З дружиною Вірою виховують п’ятеро дітей.
— Розкажіть про своє дитинство, як ви увірували.
Я народився в християнській, євангельській сім’ї — уже третє, а можливо, й четверте покоління віруючих у селі Борбин. Дитинство було звичайним, сільським: пас корів, ходив до школи, жив, як усі діти в селі. Пригадую навіть історію, як хтось із родичів їхав дорогою і побачив, що бики йдуть самі, без пастуха — а насправді пастух, тобто я, просто був зовсім маленьким і його не було видно.
Років із тринадцяти до п’ятнадцяти в мене був певний духовний, скажімо так, турбулентний період — я трохи вагався, але Бог втручався в мої справи, змінював коло друзів. У чотирнадцять я отримав хрещення Духом Святим з ознакою інших мов. Це вплинуло на мене дуже добре, хоча через якийсь час пережите трохи призатихло, і я продовжував жити, як жив раніше. Я не був якимось відчайдушним грішником, але розумію, що то був час, коли Бог боровся за мене.
У п’ятнадцять я сів у молодіжний хор — у нас щоп’ятниці відбувалося молодіжне зібрання. Почав проповідувати в хорі, нечасто, але проповідував. А до шістнадцяти прийшло чітке усвідомлення: я хочу служити Богу, хочу чогось більшого. Це було Боже покликання.
Тоді, ще по-дитячому, я уявляв своє життя наперед: закінчу школу, прийму хрещення, одружуся, побудую дім, поставлю хлів, двір, автомобіль, одружу дітей, вийду на пенсію — а далі що? А далі — ти перед Богом. Ввечері в полі я молився й думав: що я йому скажу? Він стільки зробив для мене, а я — отак просто прожив? Саме це підштовхнуло мене в шістнадцять до чіткого рішення: я хочу їхати на місію й служити Богу.
— Що було далі? Як Бог вів вас через різні куточки нашої країни?
У сімнадцять ми з другом вирішили їхати на місію — навчатися. Цілили на Коростень. Прийшли до пастора за рекомендаційними листами, а він каже: «Навіщо вам так далеко? Є ж Рівненська духовна семінарія». Ми вже й анкети заповнили, коли якраз приїхав Анатолій Леонідович Боярчук — теж місіонер із Борбина, на той час єпископ Іркутської області (нині вже у вічності). Він приїхав на весілля своєї доньки й розповідав про служіння в далеких куточках Сибіру.
Ведучий того весілля потім зізнавався, що, слухаючи це не вперше, думав: «Толіку, кому ти це розповідаєш, усі вже це чули». А я сидів під стіною, де був духовий оркестр, і ковтав слізи — я розумів, що Бог говорить саме до мене. Увечері ми з ним поговорили, він нас запросив. На той час нас зібралося вже семеро, і ми поїхали до Ангарська Іркутської області — п’ять діб потягом. Там я провів півроку в місіонерській школі.
Оскільки мені ще не було вісімнадцяти, я повернувся в Україну для практики. Тут я зустрівся з єпископом Миколою Петровичем Синюком, директором місії «Голос Надії» (також уродженцем Борбина), і він відправив мене та ще одного американця на практику в Крим. Американець поїхав через півтора місяця, а я залишився на шість років, відповідав за невелику церкву — коли я приїхав, у ній було десять членів, коли виїжджав — п’ятнадцять. У 2018 році ми переїхали на Млинівщину, де я вже п’ять років пресвітер церкви в Млинові, і тут працює наша місіонерська команда.
— Чи бачили ви якісь явні милості Божі або чудеса? Поділіться, будь ласка.
Про це можна говорити дуже довго, тож коротко. Усе моє життя — свідчення того, як Бог від чотирнадцяти років працював у мені. Це велика Божа милість, і я можу сміливо повторити слова апостола Павла: «Благодаттю Божою я є той, хто є». Це саме Божа благодать вела мене й довела до того служіння, яке я несу сьогодні.
Але розповім і конкретніші випадки. Одного разу в нас виникла фінансова проблема на декілька тисяч доларів, і був лише місяць, щоб її закрити. Для розуміння: мій автомобіль, старенький «Жигуль», коштував тоді 800 доларів. Я думав продати машину й ще щось позичити, аби якось закрити справу. Але Бог дав ці гроші, і проблему вирішили. А невдовзі після того в мене серйозно зламався той самий автомобіль — довелося продати його за копійки. Це вдарило по мені сильніше за попередню кризу, бо в мене вже були маленькі діти, дружина, потреба їздити на зібрання — і жодного транспорту. І раптом дзвонить чоловік: «Чув, у тебе була проблема, я перевів тобі суму». Я кажу — уже не треба, все вирішилося. А він: «Ні, це твоє, бери». На ці гроші я купив старенький, але іноземний автомобіль.
Ще один випадок — уже ближчий у часі. Півтора року тому наш наймолодший, п’ятий син Фелемон, потрапив із нами в лікарню з високою температурою. Виявилося — складний діагноз, гнійний менінгіт. Його забрали в реанімацію, і лікарка, яка вийшла звідти, попередила: дитина може не дожити до ранку. Дружина крізь слізи запитала, чи виживають з таким діагнозом. Лікарка відповіла: «Виживали, але ми не боги. Моліться». Дружину лишили в сусідньому відділенні, а я поїхав додому до інших дітей.
Через тиждень малому наче полегшало, але тут дружина, яка кілька днів провела поруч із ним у палаті, сама потрапила на операцію — здоров’я не витримало. І саме того вечора, коли їй зробили операцію, ми прийшли до сина — його щойно відключили від катетерів — і я відчув, що ліва рука й нога в нього не рухаються. Черговий лікар оглянув його, забрав і сказав лише: «Це дуже серйозно». Тоді я вже розумів — якщо гнійний процес перейшов у мозок (енцефаліт), це може бути безповоротно.
Уранці, коли я прийшов, сталося чудо: дитина, яка напередодні тільки плакала, зустріла мене з усмішкою — рука й нога знову рухалися, наче нічого й не було. На моє питання лікар відповів чесно: «Я не знаю, що це було. Знаю одне — так швидко це не проходить».
У той самий час у лікарні була родина, яка довго чекала на доньку і мала подібний діагноз — ми бачили, як мама поруч буквально гасне, підтримували їх, молилися. Коли нас із малим уже виписали, дружина написала тій жінці — і почула у відповідь: «Наша маленька вже з ангелами». Це був особливий час Божої милості для нас — ми були готові прийняти будь-яку Божу волю, але щиро вдячні за Його підтримку. І досі, коли я беру на руки цього кучерявого хлопчика, просто дякую Богу за живе нагадування про Його чудо.
— Які люди найбільше вплинули на формування вас як особистості?
Вплив бував різний — і позитивний, і, скажемо, попереджувальний. У Криму я бачив людей, чиє життя обірвалося передчасно через зловживання алкоголем — колишніх християн, які відійшли від церкви. Це теж по-своєму формує: дивлячись на такі приклади, розумієш, як жити не варто. А є люди Божі, на яких хочеться бути подібним. У Біблії теж є обидві сторони — і позитивні приклади, і негативні, бо Писання не приховує складних сторінок.
Найбільший вплив, звісно, — мої батьки. Звичайна християнська сім’я: тато не був у якомусь помітному служінні, мама більше служила «по-марфиному» — випікала хліб для будинків, де живуть сироти, для інших потреб. Але їхній головний приклад для мене — благословення. Коли я, старший син, вирішив їхати на місію за сім тисяч кілометрів, вони мене відпустили й благословили, хоча логічно було би, щоб я їхав з батьком на заробітки та допомагав сім’ї. Вони віддали мене на служіння, подібно до того, як Анна привела маленького Самуїла й залишила його там, де довго на нього чекала.
Далі — служителі церкви, серед яких я зростав, проповіді, які слухав, касети різних служінь. І, звісно, моя дружина, яка дуже підтримує мене — по суті, ми несемо це служіння разом.
Але, як не дивно це прозвучить, один із найбільших факторів формування — це самотність. Коли я приїхав у Крим на місію, у мене було приблизно півроку, коли я був абсолютно один — команди ще не було, церква тільки налагоджувалась. Перші місяці було навіть цікаво: читав Біблію, молився, роздавав газети, свідчив, де міг. А далі стало дуже важко. Саме в цей період, слухаючи проповіді (зокрема Девіда Вілкерсона), я по-справжньому відкрив для себе залежність від Бога. Тоді Бог став для мене найкращим другом — зараз це, звісно, дружина, але тодішній досвід самотності відкрив мені щось важливе про стосунки з Богом.
— Чи можна вважати вашу сім’ю місіонерською?
Місіонер — це людина, яка має від Бога покликання й послання. У нинішніх реаліях я б додав: це той, хто заради цього покликання змінив місце проживання — переїхав за тисячу кілометрів, у сусіднє село чи в іншу країну, щоб нести євангеліє туди, де його немає. У цьому сенсі нашу сім’ю можна назвати місіонерською — ми неодноразово змінювали місце проживання заради служіння.
Коли я їхав на місію, то уявляв, що працюватиму з людьми, які взагалі ніколи не чули євангелія, стану для них першопроходцем. З досвіду майже п’ятнадцяти років служіння можу сказати: моє життя більше пов’язане з людьми, які колись були віруючими, але відійшли від церкви. У Криму я потрапив у місцевість, де було десять віруючих, але десять років не було церкви. Я цілився на невіруючих ззовні, а зрозумів згодом, що моєю справжньою місією було повернути тих десятьох людей назад до церкви. Тепер серед них є служителі, є сім’ї, діти — вони служать. Тому я оцінюю себе як місіонера в цьому сенсі, хоч і не називаю себе так голосно.
— Ви служили в Криму, а тепер на Рівненщині. Відчули культурну різницю?
Так, культура справді різна. Навіть між Іркутською областю та Кримом була різниця — сибіряки простіші, що думають, те й кажуть. Але я був молодий і розумів, як писав апостол Павло: «для всіх я став усім». Я їхав не насаджувати свою культуру й форми служіння — там, де я служив, просто не було умов відтворити, наприклад, хор, бо не було стільки людей. Тому доводилося підлаштовуватися: якщо служіння — то гітара, пісня, все простіше, і ми старалися служити людям так, як могли саме там.
— Чи кожен християнин є місіонером?
За моїм скромним розумінням — ні, не кожен, як не кожен християнин пророк. Але покликання має мати кожен, просто покликання різні. Не всі можуть переїхати за тисячу чи навіть сто кілометрів і служити повний час — а справжнє місіонерство саме таке. Хоча зараз ми живемо в реаліях, коли доводиться ще й працювати, щоб забезпечувати служіння.
Колись, у двадцять років, моя проповідь звучала майже так: «Якщо ти не місіонер — ти майже не спасенний». Зараз я переглянув багато моментів. Апостол Павло каже: «Ваша справа — працювати своїми руками» — але це не означає, що така людина не має бути світлом і сіллю. Кожен повинен виконувати своє покликання там, де він є. Мартін Лютер, здається, сказав: «Доярка, яка добре виконує свою працю, служить Господу». Знаю історію місіонерів, які, ставлячи людям металопластикові вікна, засвідчили про Христа більше, ніж роздаючи листівки — бо люди бачили якісну, чесну працю й самі запитували: хто ви такі?
— Яка сьогодні головна місія церкви?
Відповім зустрічним питанням: від чого радіють на небі? Відповідь одна — коли навертається грішник, коли кається той, хто відійшов від Бога чи ніколи Його не знав. Церква сьогодні робить багато речей — годує бідних, приймає переселенців, допомагає постраждалим від війни — і все це важливо. Але центр усього — донесення доброї новини. Якщо якийсь церковний проєкт, будь то недільна школа, підліткове служіння чи табір, не має кінцевої мети, щоб небо раділо, цей проєкт варто переглянути. Не завжди результат видно відразу — це посів, який сходить не одразу, — але кінцева ціль завжди одна: людина має пізнати Бога.
— Які методи євангелізації сьогодні найефективніші? Чи працюють класичні — вулична проповідь, роздавання газет, брошур?
На мою думку, найбільше впливають стосунки — так званий «метод Андрія»: Ісус покликав Андрія, а той знайшов свого брата Петра й привів до Христа. Особистий приклад і дружба — найпотужніший інструмент.
Щодо старих методів — коли ми починали, то активно роздавали газети, одягали жилети з написами про Боже судилище, ходили від дому до дому. На наше здивування, це майже не мало ефекту: люди брали листівки, а потім вони просто валялися на вулицях і в смітниках. Водночас знаю людей, у яких саме такий підхід «стукати в двері» дійсно працює — просто в них є на це особливе покликання. Тож будь-який метод добрий, коли його застосовує людина з відповідним покликанням.
— Які труднощі сьогодні стоять на шляху місіонерів?
Дві основні. Перша — відсутність видимих, великих результатів. Місіонера часто запитують: «Скільки людей покаялося?» — і почувши «одне чи двоє за кілька років», дехто робить висновок, що це нібито замало. Насправді більшість місіонерів живуть тихим, непомітним життям — про них не пишуть книжок, як про Хадсона Тейлора, вони просто вірно несуть служіння, а плоди іноді з’являються вже після їхньої смерті.
Друга — матеріальна складова. Періоди боргів, коли доводиться одночасно і служити, і заробляти, — це реальний тягар для будь-якого місіонера.
— Чому сучасна молодь не поспішає йти в місіонерство?
Місіонерство вимагає жертовності й посвяти, а це не завжди «модно» — здебільшого через матеріальну складову. Якби місіонер отримував тисячу доларів на місяць замість, умовно, ста, картина могла бути іншою. Але тут криється й інша небезпека: коли служіння стає вигідним, туди можуть іти люди без справжнього покликання.
Ще одна причина, яка стосується не лише молоді, а всіх нас, — духовна поверхневість. Коли стосунки з Богом поверхневі, важко розгледіти власне покликання: не розумієш, що Він від тебе хоче й хто ти в Ньому. Це питання не вікове, а духовне — воно стосується кожного, від того, хто сидить на задній лавці, до пресвітера церкви.
— Яким ви бачите розвиток місіонерства на найближчі роки?
У нашому братстві часто говорять про пробудження — щось більше, ніж було в 90-х. Ми живемо в по-справжньому історичний час: раніше говорили, що з України місіонери підуть у Європу — і зараз це буквально відбувається. Я бачив у Німеччині наші церкви, переповнені людьми, які втекли від війни й принесли туди світло євангелія — хоч і не через якусь організовану місію, а просто внаслідок обставин.
Щоб в Україні прийшло пробудження, церква повинна мати місіонерське бачення — воно саме не приходить, якщо ми за нього не переживаємо. Найкраще працює стратегія, коли церква «народжує церкву»: не двоє місіонерів самотужки в селі, а команда місіонерів у співпраці з церквою, яка має ресурс — може допомогти з приміщенням, стабільністю служіння.
Щодо Млинова — я бачу перспективу і Божу співпрацю навіть у власному переїзді. Багато хто питає, чому я поїхав із Криму — простій людині я відповідаю: окупація, відсутність документів. Але насправді ми переїхали, бо мали чітке спонукання від Бога саме на Млинівщину. У нашій церкві вже є команда, у сусідньому селі — модульний будинок, де щосуботи проходить недільна школа для дітей і зібрання. Плануємо й далі точково відкривати служіння в навколишніх селах.
— Чи потрібно адаптувати євангеліє під сучасну культуру?
Сама добра звістка незмінна: спасіння в Ісусі благодаттю, спасіння для кожного грішника — це серцевина, яка не змінюється. А от методи донесення завжди змінювалися й будуть змінюватися далі — у Писанні немає прописаного інструкцій, якою має бути, наприклад, недільна школа. Ми якось пробували випікати й роздавати хліб — на Сході, наприклад у Харківській області, це дало сильний ефект, а в нас — майже ніякого, бо там люди мають іншу потребу. Тож євангеліє незмінне, а форми служіння підлаштовуються під потреби конкретних людей і часу.
— Яке найбільше відкриття чи висновок ви зробили останнім часом?
На початку мого служіння в Криму ми з командою за пару місяців обійшли тридцять сіл, роздаючи газети. Наступного дня я бачив ті самі газети на дорогах і в смітниках — люди їх просто відкидали. Мене охоплювала ревність, я постив, молився — і в один момент подумав: «Боже, ми стільки робимо — пости, зали, все інше — а результату мало. Складається враження, що ми хочемо спасіння цим людям більше, ніж Ти сам». І тут я одразу зупинив себе й переосмислив: а що насправді зробив я порівняно з тим, що зробив Христос, який поніс хрест на Голгофу й заплатив ціну нашого спасіння? Усе, що ми можемо принести у своїй жертовності, навіть близько не стоїть із тим, що зробив Ісус.
Моє відкриття — Бог є найкращим Місіонером усіх часів, а спасіння людства — це Його проєкт. Ми лише ті, хто долучається до цього проєкту. Апостол Павло каже: «Ми співпрацівники в Бога». Це не проєкт Леоніда чи Олександра — це Божий проєкт, до якого кожен із нас може або долучитися, або ні.
— Скільки, на вашу думку, ще існуватиме світ?
Цього ніхто не знає, і мене це, чесно, мало цікавить — я не поглиблююся в різні прогнози та спекуляції з датами. Я знаю одне: світ для мене особисто може закінчитися вже сьогодні, і мені важливо бути готовим. У мене є покликання й місія, яку я виконую, і стараюся жити так, як казав Мартін Лютер: наче Христос помер учора, воскрес сьогодні, а прийде завтра. Усі прогнози й спекуляції, як я зауважив, рідко народжують у людей добрі мотиви — здебільшого це тривога й апатія: навіщо будувати дім, якщо кінець світу? У Євангелії я такого підходу не бачу — там ми покликані працювати, будувати, служити.
— Опинившись перед Богом, що ви йому скажете?
Це справді важке питання, і, чесно, я до кінця не знаю відповіді. Але можу сказати, про що мрію: я хочу з радістю та невимовною вдячністю глянути Йому в очі. Що буде далі — не знаю, але хочу просто побачити Його, тому що це Його заслуга — і моя, і всіх нас, хто там опиниться.
— Що б ви побажали молодим людям?
Раніше я, читаючи Євангеліє, дивився на нього і на служіння переважно як на обмеження — що нам не можна. Я бажаю молодим людям звернути увагу не на заборони, а на те, ким ми є в Богові — а це набагато більше. Ми Божі люди, Божі діти, і Бог для нас — добрий Батько. Для мене це теж було своєрідним відкриттям: Бог зацікавлений у моєму й твоєму успіху набагато більше, ніж цього хочемо навіть ми самі. Коли ти так розумієш Бога, тобі хочеться шукати своє покликання й служити Йому. Бажаю кожному — і молодому, і не тільки — прожити життя так, щоб потім не було соромно, а щоб із радістю можна було глянути в очі Тому, Хто зробив заради нас набагато більше.
Спілкувався Олександр ГЕНІШ