Рік випробувань, що став роком дива — так описує 2025-й одна з сестер із церкви «Благодать» м. Вараш, Валентина Сергіївна Мельник, яка пройшла через непростий період у житті своєї родини. Її свідчення — це історія болю, боротьби, віри і великої Божої перемоги.
Цей рік був для мене нелегким. У ньому було багато болю, сліз, страху і невідомості. Але водночас — це рік, коли я побачила, що Бог — живий і дієвий. Я хочу поділитися свідченням, яке змінило моє життя і життя моєї сім’ї.
У мене є синочок Віталік. Йому зараз майже три рочки. Коли він народився, він був абсолютно здоровим — активний, міцний, рано сів, рано почав ходити. Але десь після року я почала помічати щось дивне. Він не повторював за мною елементарні речі — не показував очки, ротик, не цікавився тим, що я йому показувала, не реагував на своє ім’я.
Я питала подруг, радилася. Всі заспокоювали: «Ще маленький, хлопчик — пізніше заговорить, не переживай». Але час ішов, а нічого не змінювалося. Коли Віталіку було вже рік і 10 місяців, я зрозуміла — щось дуже не так. Він не дивився в очі, не виконував жодного прохання, не розумів зверненої мови, не проявляв емоцій. Він ні разу не сказав мені “мамо”. Не радів, коли я поверталась додому. Не засмучувався, коли я йшла. Йому було байдуже, що діється навколо.
Я подзвонила нашій сімейній лікарці. Вона сказала: «Я теж це помічала, але не хотіла тебе тривожити раніше часу…» І порадила звернутися до спеціалістів у Києві.
Ми пройшли обстеження у двох лікарів. Один із них — досвідчений невролог-генетик — одразу сказав: «Це аутизм. Я не маю права офіційно ставити діагноз до трьох років, але як спеціаліст я бачу це чітко». Психіатр підтвердив те саме. У Віталіка були практично відсутні нейронні зв’язки в зоні мовлення і розуміння мови. Це невиліковно.
У той момент мені здавалося, що земля пішла з-під ніг. Це мій єдиний син, перший онук, перший племінник, перший правнук. Дитинка, яку всі так чекали, якою всі тішилися. Було боляче дивитися на інших дітей і знати, що мій син — не такий. Що, можливо, він ніколи не зможе жити повноцінно.
Ми почали боротися: лікування, психолог, логопед, дефектолог. Але я знала — жодне лікування не зробить мого сина здоровим. Його можна лише частково адаптувати, навчити базовим речам. Прогнози були невтішні.
Але з першого дня ми почали молитися. Молились ми, молилась наша церква, молились друзі, служителі, інші церкви. Люди підходили до мене і казали: «Ми за вас молимось. Ви не самі». Хтось просто обіймав, не маючи слів. Я знала — я в родині, я в Церкві, де справді носять тягарі один одного.
Одного разу на молитві за Віталіка було слово:
«Ти будеш дивитися і дивуватися, як кожного дня ця проблема буде падати, як стіни Єрихону. І це буде велике свідчення».
Так і сталося.
Кожного дня ми бачили, як наш Віталік змінюється. Кожного дня він робив нові кроки — почав розуміти, дивитися в очі, говорити. Словниковий запас поповнювався щодня. Він ніби наздоганяв усе втрачене. Те, що раніше здавалося неможливим — ставало реальністю. Я бачила чудо на власні очі.
За кілька місяців мій син повністю одужав.
Наші лікарі були в шоці. Вони казали: «Ми такого не бачили. Ми вас лікували як і інших дітей, але в них — жодного прогресу. А ваша дитина — здорова. Ми не бачимо більше сенсу в лікуванні».
Логопеди, дефектологи, психологи теж були здивовані. Питали, якими препаратами ми лікувались, просили контакти. Я відповідала чесно: «Нас зцілив Бог. Це не заслуга лікарів. Це – Божа милість».
Ми досі спілкуємося з батьками, які мають діток з аутизмом. І серце болить за них — бо більшість із них не бачать жодного прогресу. А мій син — сміється, говорить, обіймає, дякує. Він поруч зі мною, і кожен день, коли я дивлюсь на нього — моє серце наповнюється вдячністю.
Я знаю: нас зцілив Бог. І Йому одному – вся слава.
Якщо ти проходиш зараз щось важке — не здавайся. Молися. Шукай Бога. І Він явить Свою славу у твоєму житті. Я свідок цього. І це — не кінець. Це — лише початок великої історії віри.
Переглянути на YouTube:
Олександр ГЕНІШ