Чим відрізняється духовність 90-х і сьогодення? Чому є наставники, але так мало батьків? І чи дійсно ми наближаємося до кінця часу? Відверті спогади, глибокі роздуми та тверезий аналіз сучасних викликів. Пастор і служитель із 30-річним досвідом Сергій Ільницький згадує духовні реалії 90-х на Рівненщині, ділиться своїми баченнями духовного лідерства, проблеми поколінь, ролі дисципліни та викликів музичного служіння.
Сергій Ільницький народився 10 серпня 1962 року в місті Дубно. Він – пастор, місіонер церкви в Анкориджі, батько шістьох дітей.
— Давайте розпочнемо з того, щоб згадати ваш життєвий шлях. Як Господь вів вас, перш ніж ви стали тим, ким є сьогодні?
— Передусім це Бог. Його милість і Його воля. Кожному Він дає дар, і водночас готує людину до виконання покликання. А далі – сім’я: батьківське й материнське наставлення, а також церква, яка формувала, підкріпляла і надихала.
— Пригадайте основні етапи: де народилися, де починали служіння і як опинилися так далеко – аж в Америці.
— Народився я в Дубно, у 1962 році. Спершу наша сім’я була серед баптистів. Потім мою сестру Бог хрестив Духом Святим, і через це її вигнали з інституту, коли вона принесла комсомольський квиток. Згодом і мене Господь охрестив Духом Святим, і ми всією сім’єю перейшли до п’ятидесятників.
У Дубнівській церкві я почав своє активне служіння – ми співали, проповідували, молилися. Можливо, дивно звучить, але моє служіння фактично почалося з того, що ми копали могили для похоронів. Це теж була частина служіння. А коли людина вірна в малому, Бог піднімає далі.
— Ви активно працювали з молоддю, а згодом почали служити вже на рівні області. Як це сталося?
— Усе почалося завдяки брату Павлу Васильцю. Ми разом співали ще з 1977 року. Коли він дізнався, що я навчаюся у музичному училищі, то сказав: «Давай навчати регентів по області». Потім була конференція в Рівному, і мене обрали керівником молоді Рівненщини. Так і почалося моє служіння на обласному рівні.
— Ви згадали служителів п’ятидесятницького руху на Рівненщині. Кого могли б особливо відзначити?
— Один із піонерів того часу – Василь Дем’янович Антонюк із нашої Дубнівської церкви. Він першим почав говорити, що баптистський «плащ» для п’ятидесятників завузький і що потрібно мати власний союз. Також варто згадати Миколу Молярчука та інших братів, які активно працювали над будовою братства. Вони не лише організаційно розвивали церкви, але й навчали, проповідували.
Була й інша складова – дія дарів і чудес. У той час у нашій церкві було шестеро пророків. Особливо пам’ятаю сестру Феню, яка мала великий духовний вплив не лише на Рівненщині, а й на всю Західну Україну.
— Якщо говорити загалом про 90-ті роки, як би ви охарактеризували п’ятидесятництво того часу?
— Тоді рух виходив за межі локальних церков, розвивалося міжцерковне спілкування, проводилися конференції. Якщо говорити просто – атмосфера була дуже схожою до нинішньої на Рівненщині. Той, хто сьогодні побуває на служінні, зможе уявити, як було тоді.
— Ви п’ять років очолювали молодіжне служіння області. Що воно собою являло в 90-х роках?
— Тоді все починалося з нуля. Треба було створити структуру. Не було керівників молоді в церквах, не було розуміння, що це таке. Ми переконували пасторів: «Давайте призначимо когось, щоб організовував молодь». І це працювало.
Тоді було близько 16 тисяч молодих людей у церквах області. Зібрати їх – не було проблем. Один дзвінок – і вже приїжджали сотні. Це був час, коли після духовного вакууму радянських років відкрилися вікна, і свіже повітря євангелізації наповнило церкви.
Ми поділили область на чотири регіони, і в кожному знайшлися активні люди, готові працювати.
Моя роль полягала в тому, щоб надихати молодь на служіння і одночасно переконувати пасторів дозволяти цій молоді підніматися та діяти. Не завжди все йшло гладко, іноді доводилося проходити через труднощі.
— У ті роки церкви зустрічалися й із викликами: харизматія, псевдодуховність, відсутність біблійної освіти. Чи стикалися ви з цим?
— Так. Немає нічого нового під сонцем – те саме було й тоді. Духовність часто підмінювалася емоціями. Завдання служителів було відрізняти справжнє від фальшивого.
Щодо харизматії – у ній був і позитив. Наприклад, молодь зрозуміла, що падіння не означає кінець. Є покаяння, є прощення, і можна вставати й служити далі.
Мене й самого звинувачували, що я «харизмат». Я відповідав: «Я хочу бути Божим харизматом». Адже «харизма» означає – людина під впливом Святого Духа. У здоровому біблійному розумінні це саме те, що потрібно п’ятидесятникам.
— Ви якось сказали про «церковно-духовне безбатьківство». Що мали на увазі?
— Церква – це сім’я. І пастор має бути батьком для людей. На жаль, часто є багато наставників, але мало батьків. Апостол Павло теж писав про це.
У справжньому духовному лідерстві є чотири кроки: спершу я роблю, а ти дивись. Потім – робімо разом. Далі – ти роби, я буду поруч і підкажу. І нарешті – роби самостійно, в тебе виходить. Якби пастори саме так виховували молодь, церкви виглядали б інакше.
— А як щодо розриву поколінь у церкві?
— У нашій церкві в Анкориджі цього немає. Ключ – у правильному біблійному вченні й у тому, щоб кожен, особливо підлітки, відчували себе потрібними. Якщо вони в 13–14 років мають місце в служінні, то й надалі залишаться в церкві. Ми це практикували з самого початку, і це приносить добрі плоди.
— Чи вплинув радянський менталітет на віруючих того часу? Чи відчуваються його відголоски сьогодні?
— Радянська система будувалася на диктатурі та зовнішній формі. Правильним вважалося лише те, що сходило зверху, або те, що створювало видимість. Це виховувало дешеву самооцінку: людина намагалася показати себе зовні, щоб підтвердити свою цінність. Радянський менталітет — це наче банальна середина, прикрашена зверху, але всередині — диктатура наказу. Люди часто більше боялися чужої думки, ніж Бога чи власної совісті.
І сьогодні це проявляється: хтось у церкві намагається виглядати не тим, ким є насправді, а тим, ким його хочуть бачити. Або ж намагається командувати, не маючи для цього духовної влади. Та людина, яка має здорову самооцінку в Бозі, не потребує постійного зовнішнього підтвердження.
— Тема поклоніння Богу часто викликає дискусії. Як, на вашу думку, має відбуватися справжнє поклоніння? І чи є різниця між тим, як поклоняються на Заході та на Сході?
— Людина створена для слави Творця. В природі кожна істота по-своєму звеличує Бога — птах своїм співом, море своїм шумом. Так і поклоніння: форма може відрізнятися, але суть лишається тією ж.
Справжнє поклоніння починається з життя. Це стиль поведінки, ставлення до людей. Уявіть християнку за касою: вона усміхнена, випромінює радість — до неї тягнуться люди. Бо якщо йти до Бога треба з похмурим обличчям, то кого це привабить? Бог закликав нас славити Його всім своїм існуванням.
Коли серце наповнене подякою і радістю, це неодмінно виходить назовні: у щирій пісні, сльозах, піднятих руках. Якщо пісні в зібранні не звернені до Ісуса і не несуть подяки, а лише звучать як абстрактні образи — вони не розпалять серце до молитви.
Поклоніння — це не три пісні на початку служіння. Це стан серця. Якщо єдність із Богом справжня, людині хочеться дякувати й співати — незалежно від стилю музики. Якщо серце сповнене слави, то руки не залишаться зв’язаними правилами.
— Ви мали стосунок до музичного служіння. Як би ви оцінили рівень регентського служіння в українських церквах порівняно з тим, що бачите в Америці?
— Це тема для окремої розмови. Але вважаю: церква повинна прагнути до високого рівня музики, щоб навіть невіруючі хотіли прийти послухати спів і відчули в ньому дію Святого Духа.
У 80–90-х роках у нашій Дубнівській церкві хор і музика були на високому рівні. Люди працювали весь день, а ввечері йшли на репетицію. У неділю служили, їздили по зібраннях, співали на площах. Може, технічно не все було досконало, але Бог торкався сердець через щирість.
Сьогодні ж іноді буває навпаки: є апаратура, є професіонали, а серце мовчить. Тоді й пісня не запалює. Головне — щирість, відповідність тексту, ритму, і щоб пісня була такою, що хочеться співати разом.
— Як зараз справи в церквах Америки, зокрема на Алясці? Чи принесли нові хвилі імміграції з України оживлення чи нові проблеми?
— Америка — велика й різна. І люди приїжджають різні. Хтось приїздить із думкою: «Ми все знаємо», але потім розуміє, що потрібно ще вчитися. Хтось приходить із готовністю служити — і швидко знаходить своє місце.
Мені подобається, що наші люди шукають церкву, шукають Бога. І коли вони зустрічають щирість і тепло — вони відкриваються, як квіти на сонці. Все залежить від того, наскільки церква готова приймати нових.
— Чи бачите ви потенціал у цих нових людях? І чи залишаться вони, якщо в Україні стане краще?
— Мене менше хвилюють консервативні служителі, ніж люди, які дозволяють себе «законсервувати». Огірок у банці гарний, але з нього не візьмеш насіння для нового життя.
Я хочу, щоб наші люди зберігали життя від Бога, де б вони не були. Головне питання має бути не «Чи зручно мені тут?», а «Боже, навіщо Ти мене сюди привів? Що я маю робити?».
Хто хоче працювати — завжди знайде шлях. Знаю приклад сестри, яка приїхала в велику церкву, де, здавалось, усе зайнято. Але вона звернула увагу на підлітків, якими ніхто не займався, і знайшла своє служіння. Потім Бог використав її в ширшому масштабі. Життя завжди пробиває собі дорогу. Я хочу, щоб наші люди приносили плід там, де їх посадив Бог.
— Наскільки ми близькі до приходу Христа? І що ви скажете Йому, коли постанете перед Ним?
— Думаю, ми дуже близькі. Події світу вказують на це, але ще не всі пророцтва виконані. Є народи, де ще не знають Христа. Навіть у США є міста без церкви. Як каже Матвія 24:14, поки Євангеліє не буде проповідане всім народам, Христос не прийде.
Я хочу, щоб цей день настав якнайшвидше, і роблю, що можу для цього. Але коли думаю про зустріч із Ним, мені здається, що я нічого не скажу. Просто розтану в Його любові. Мрію бути в тому хорі, який невпинно співає: «Достойний!». Це надихає мене жити й служити сьогодні.
Апостол Павло казав: краще бути з Христом, але заради інших він залишався тут. Так і я: хочу трудитися зараз, а потім — насолоджуватися служінням Йому у вічності. Те, що нам обіцяно, — це не спокій у вигляді бездіяльності, а радість нового служіння. Це велично!
— Дякую вам за відвертість і глибину. Ви поєднуєте досвід 90-х в Україні й теперішнє служіння на Алясці. Ваші слова — це цінне свідчення. Нехай Господь благословить вас і дасть сил у вашій праці.
Дорогі друзі, пам’ятаймо: життя, яке дає нам Дух Святий, не згасне ні за яких обставин. Ніякі труднощі не зможуть зупинити нас, якщо ми горітимемо для Господа до кінця.
Спілкувався Олександр ГЕНІШ
Переглянути повну версію інтерв’ю: