У студії програми – пастор церкви села Чудниця, старший пресвітер Гощанського району, доктор практичного богослов’я, викладач та академічний декан Рівненської духовної семінарії Роман Мельник. Розмова вийшла відвертою: про особисту зустріч із Богом, історичні уроки Церкви, силу книг та відповідальність покоління, яке зараз несе свою «естафетну паличку».
НАРОДЖЕНИЙ У СІМ’Ї ВІРУЮЧИХ
— Романе Сергійовичу, кожен християнин має унікальний шлях пізнання Господа. Яким був ваш?
— Я мав честь народитися в сім’ї, де віруючим був уже мій прадід — це фактично четверте покоління. Тато був служителем, і з дитинства ми зростали в атмосфері Божого слова. У нас навіть не було опції «не піти на служіння». Якщо в конкретний день воно відбувалося, ми знали, що маємо бути там увечері.
Але в будь-кого настає момент, коли потрібно самостійно пережити Бога, зустрітися з Ним. Для мене це сталося десь у 16 років. Я був звичайним хлопцем із християнської родини, за мною, дякувати Богу, не було шлейфу тяжких гріхів. Та пам’ятаю конкретне служіння: я стояв на молитві, не виходив наперед, але раптом відчув таку Божу присутність, таку святість, що відчув себе найбільшим грішником. Я молився: «Боже, прости!» — хоча з людського погляду не було особливих історій, за які треба каятися.
Коли я вийшов із того служіння і йшов додому, переходячи дорогу (ми тоді жили на Північному, де дорога трішки ширша), у мене з’явилася чітка думка: «Якщо зараз мене зіб’є машина, я точно знаю, що буду з Богом на небі». Це був момент зустрічі з Ним, коли Він особисто покликав мене, і Бог перестав бути лише «Богом батьків», а став моїм особистим Батьком.
ПРО ПОКЛИКАННЯ ТА «ТИХ, ХТО ЗАПАЛЮЄ ЛІХТАРІ»
— Чому обрали шлях саме церковного служіння? І що скажете про людей, які зустрілися на вашому шляху?
— Слово «обрали» тут відносне. Часто ми наперед не знаємо, як складеться дорога, а дивлячись назад, дивуємося: «Аби не ця зустріч, аби не ця людина…» Я розумію, що є Боже керівництво, а є наша активність на дорозі, яку Він визначив.
Велику роль відіграв мій батько, служитель Сергій Мельник. Але також хочу згадати брата Павла Купріяновича Васильця. Це дивовижна людина. Коли мені було років 17, він запросив мене вчитися в семінарії. А на першому курсі, коли я ще й поняття не мав, де те село Чудниця на Гощанщині, він каже: «Там ви маєте утворити церкву». Ми не мали власного транспорту, навіть водійських прав, але відповіли: «Нема питань, значить, так треба».
Це людина, яка запалювала ліхтарі. В Біблії є подібний приклад — Варнава. Кого ми більше знаємо: Савла (Павла) чи Варнаву? Звичайно, Павла. Навіть Марка, автора Євангелія. Але за становленням і Павла, і Марка стояв Варнава — той, хто піднімав і заохочував інших. У Бога є такі люди, які на перший погляд не видно, але саме вони змінюють долі.
— Ви ще відносно молодий служитель. Чи відбулося ваше покликання, чи Бог готує вас до чогось нового?
— Це складне питання. Перший псалом каже: «Дорогу праведних знає Господь». Людина, яка йде за Богом, певною мірою ставить підпис під невідомим договором. Ми не знаємо, який завтра буде поворот.
Згадаймо Пилипа. Він був дияконом у Єрусалимській церкві. Потім Бог каже: іди в Самарію — і Пилип стає публічним проповідником, і Самарія увірувала. Далі: «Залишся, іди на дорогу пустельну» — і тепер він проповідує одній людині, ефіопському вельможі. А в кінці ми бачимо його сімейним пастором у Кесарії, у якого чотири дочки пророкують. Тобто конкретний раб Божий на різних етапах отримував різні завдання. Важливо не те, куди Він кличе, а те, що ми йдемо за Ним.
ЖИТТЯ, ПРОЖИТЕ В КНИГАХ
— Скільки книг ви прочитали і які з них мали особливий вплив?
— Як у житті є різні цикли: в юності ми захоплюємося футболом, потім приходить час книг. Я згадую підлітковий період і ранню молодість, коли дуже любив читати. Спочатку — шкільна програма, історія, потім книги про місіонерів. Була відома фраза: «Я працював над книгою, а книга працювала наді мною».
Книги розширюють словниковий запас, вчать мислити структурно, а головне — розвивають уяву. Сьогоднішня проблема молоді в тому, що вони дивляться лише YouTube і відео, виключаючи уяву. Коли ти читаєш скупий текст, твоя уява сама малює картину: як місіонер ходить по нетрях Індії, як виглядають люди. Це важлива складова.
Є цікава фраза Умберто Еко в листі до онука: «Той, хто читає книги, проживає тисячі життів. Хто не читає — проживає тільки одне своє монотонне життя». Звісно, ми дивимося на це з християнської перспективи, але людина, яка читає, збагачується досвідом інших — їхніми помилками, відкриттями, служінням. Тому я закликаю: читайте, дисциплінуйте себе в цьому.
ДОКТОР БОГОСЛОВ’Я: «МЕНЕ ЦІКАВИВ НЕ ТИТУЛ, А ПРОЦЕС»
— Ви є доктором практичного богослов’я. Що змінилося після отримання цього ступеня?
— Насправді це еквівалент колишнього кандидата наук, не класичний доктор. Для мене це був певний фінал дороги, але мене завжди цікавив процес. Я любив вчитися: чотири роки семінарії, потім Львівська богословська семінарія, потім докторська програма в Києві. Це були роки спілкування з викладачами, студентами, інтернаціональною групою.
Якщо тебе цікавить лише статус або наукове звання — я не думаю, що це варте того. Кожен християнин має розуміти: диплом не має ставати зупинкою в розвитку. На жаль, зараз я менше читаю з ряду причин, але самоосвіта — це те, що рухає далі.
ІСТОРІЯ ЦЕРКВИ: ГОЛОВНІ УРОКИ
— Ви викладаєте історію Церкви. Як би ви охарактеризували її основні періоди та які уроки з них важливі?
— Це величезний предмет, але якщо говорити тезово, історики поділяють його на кілька етапів.
1. Гонима Церква (33–313 рр.). Від П’ятидесятниці до моменту, коли Костянтин зупинив гоніння. Це славний і складний час мучеництва. Тертуліан сказав: «Кров мучеників — насіння Церкви». Важливий урок: у мучеництві ми бачимо не стільки героїзм людини, скільки Божу славу. Дуже слабкі люди, останні в церкві, виявляли таку віру, що всі були здивовані. Це не героїзм, це Божа сила, яка давала змогу проходити крізь вогонь.
2. Імперська Церква (після 313 р.). Церква стала панівною, з’єдналася з державою. Один із реформаторів сказав: «Коли церква виходить заміж за державу, цей шлюб, як правило, бездітний». Церква отримала тактичні перемоги: стало популярно бути християнином. Але разом із цим у церкву ввійшло багато невідроджених людей, які почали міняти її під себе. Звідси — культ Марії, ікони, мощі, відступ від Євангелії.
3. Середньовіччя. Офіційна церква переслідувала інакодумаючих. Тих, хто намагався жити правильно або вказував на помилки, страчували. Недарма цей час називають темними віками.
4. Реформація. Бог через реформаторів змінив вектор руху Церкви — назад до Євангелії. Поступово, крок за кроком, відкривалися забуті істини: хрещення дорослих, святе життя, церковна дисципліна. Пізніше — вчення про друге благословення та хрещення Духом Святим. Це був шлях повернення до забутих істин.
ЧИ ДІЮТЬ ДАРИ СЬОГОДНІ?
— Існує думка, що після апостолів духовні дари припинилися. Що ви думаєте про це?
— Ми віримо, що ці речі є і мають бути сьогодні. Уявімо телефон: у нього закладений великий функціонал, але людина може дорости лише до калькулятора або будильника. Це не означає, що інших опцій не існує.
Одна з ідей, яка прийшла в християнство через історію, — це усвідомлення слів Петра в Діях: «Обітниця для вас і для дітей ваших, і для всіх далеких». Якщо це для близьких і далеких, то це і для нас. Деякі деномінації посилаються на 1 Коринтян 13: «Пророцтва припиняться, мови замовкнуть». Але в цьому ж розділі сказано: «Коли настане досконале». Ми ще далекі від досконалості, ми бачимо ніби в дзеркалі, частково. Тому Павло і закликає: «Ревнуйте про дари духовні, особливо, щоб пророкувати».
МІСІЯ ЦЕРКВИ ТА НОВІ ЦЕРКВИ
— Яка місія Церкви в наш час?
— Місія не змінюється. Церква — це стовп і утвердження істини, маяк, який відділяє світле від темного. Це військо з прапорами, яке наступає й проголошує Божу перемогу. Це виноградна лоза, що має приносити плід. Це отара, яка йде за Пастирем. І це наречена, яка зараз зітхає й чекає: «Прийди, Господи Ісусе!»
— Як ставитися до бажання відкрити нову церкву?
— Мотив діла важливіший за саме діло. Кожен випадок індивідуальний. Якщо група людей має внутрішнє слово від Бога, важливо, щоб було й зовнішнє підтвердження — від самої церкви, від служителів. Бог є Богом порядку. Коли є мир, злагода й раціональні аргументи, це добра практика. Пітер Вагнер сказав: «Ніщо більше не сприяє поширенню християнства, ніж відкриття нових церков».
ВИКЛИКИ ВІЙНИ ТА ВПЛИВ НА ПОЛІТИКУ
— В якому стані зараз церкви України? Які виклики?
— Ми переживаємо специфічний час. Від коронавірусу перейшли до війни. Україна проходить свою непросту дорогу. Біблія показує, що бурі й потрясіння перевіряють фундаменти, але також піднімають нових людей. Йосип увійшов у славу саме в час голоду. Павло став духовним лідером на кораблі саме в бурю. Я з цікавістю спостерігаю, як зараз Бог підіймає плеяду служителів, яких учора ніхто не знав. Хтось годує тисячі на сході, хтось займається волонтерством, місіями. Цей час — очищальний вогонь, але вірю, що в Божому замислі він стане благословенням для України та Церкви.
— Чи повинна Церква впливати на політику?
— Одна з тактик диявола — забрати людину чи церкву звідти, де вона сильна, й перенаправити туди, де вона не сильна. Згадайте апостолів: коли виникло нарікання про вдовиць, Петро не піддався на провокацію. Він сказав: «Не добре нам, залишивши слово Боже, служити при столах». Він мав бути на своєму місці.
Історична фраза говорить: королева Єлизавета більше боялася молитов Джона Нокса, ніж п’ятитисячної армії. Людина, яка на своєму місці, впливає без слів. Ми найбільше можемо впливати, коли ми є справжньою Церквою — світлом, сіллю, коли живемо святим життям. Якщо ж є окремі люди, покликані представляти певні інтереси, Бог проведе їх особливим шляхом, як Йосипа чи Даниїла — часто навіть проти їхнього бажання. Але важливо, чия це ініціатива: моя, чи Бог ставить?
ЕСТАФЕТНИЙ БІГ ТА ГОЛОВНЕ СЛОВО ПЕРЕД БОГОМ
— Як довго ще існуватиме цей світ? Які прогнози?
— Ми живемо в останній цикл останнього часу, але точних прогнозів робити недоречно. Я для себе малюю образ естафетного бігу. Євреїв 11 — герої віри, а 12-й розділ каже, що вони не без нас досягли досконалості. Ми зав’язані один на одного. Був час, коли Церкву представляли вони. Зараз наша естафета. Я не знаю, скільки ще буде відрізків чи поколінь, але моя задача — пробігти ту ділянку, яку Бог дав мені, успішно передати паличку далі.
Коли учні питали Христа про останній час, Він часто відповідав не в теоретичній площині («що буде»), а в практичній («що робити»): «Пильнуйте, моліться». Мене менше цікавить Трамп чи стратегічні речі. Мене цікавить: «Де Ти поставив мене? Я мій естафетний забіг? Я хочу виконати його гарно».
— І останнє: коли ви пробіжите цей біг і опинитеся перед Богом, що скажете Йому?
— Я думаю, у мене буде тільки одне слово: дякую. Христос став винуватцем нашого спасіння. Тільки на небі ми зрозуміємо: це не я такий, не мої заслуги, титули чи служіння. На моєму місці міг би бути хтось інший. Коли я стану перед Ним, хвалитися своїми «мускулами» буде недоречно. Залишиться лише сказати: «Боже, це Твоя благодать, Твоя милість, Ти зробив усе, щоб я опинився тут. Дякую, це Твоя робота, це Твоя заслуга».
Спілкувався Олександр ГЕНІШ, керівник медіавідділу РО РОО УЦХВЄ
Переглянути відео: