Мало хто знає, що автором відомої християнської пісні «Не кидай каменем» є пастор з Волині. Але Володимир Сад – не тільки музикант. Він також пише глибокі вірші, пише картини і є членом Спілки християнських письменників України. У програмі «Розмова з служителем» на каналі Рівненського обласного Об’єднання УЦХВЄ ведучий Олександр Геніш поговорив з ним про дитинство в багатодітній сім’ї, покликання до служіння та природу християнської творчості. Володимир Сад розповів, як народжуються вірші, поділився думками про війну та прочитав свої твори.
Володимир Іванович Сад народився 1 січня 1956 року в селі Великі Телковичі Володимирецького району Рівненської області. Він пастор церкви «Світло життя» села Підгайці Луцького району Волинської області, поет, письменник, художник, член Волинського осередку Спілки християнських письменників України.
– Хотілося б з самого початку подивитися, як Бог вів вас, які основні моменти в житті ви пережили і стали тим, ким ви є. Розкажіть про своє дитинство. Як це – виростати в сім’ї, яка має 11 дітей?
– Народився я в прекрасному краї. Це північ Рівненської області, Полісся, з озерами, з ставками. Коли мені був рік, ми переїхали у Володимирець. Як виростати в багатодітній сім’ї? Нам, дітлахам, не було важко. Нам було просто цікаво. Ми вчилися, відпочивали, гралися. Батькам було важче. Тато багато працював, мама піклувалася про сім’ю. Не пам’ятаю надто тяжких моментів. Ми були дітьми. Але зараз, звертаючись назад, усвідомлюю, як важко було мамі і татові. Але Богу дякувати, всі ми вижили, всі маємо освіту.
– Віруюча сім’я. Але все-таки: чи були такі моменти, коли віра ставала під питанням, коли ви приходили до якоїсь зневіри?
– Я не пригадую, щоб в мене були кризи віри. Я пішов у церкву вже дорослим, сформованим чоловіком після армії, музичного училища, навчання на художника-оформлювача. У церкві мене охопила перша любов, вона не допускала кризи. Навпаки, коли на зібрання приходили представники влади, у мене була відвага ставати за кафедру і щось говорити.
– Як ви стали служителем? Як Бог вас кликав до цього?
– В мене ніколи не було претензій на пастирство. Ми всі були рядовими проповідниками. Коли церква у Володимирці зросла до понад 70 осіб, постало питання про вибір пастора. Приїхав старший пресвітер, і вибір одноголосно впав на мене. Так і почалося моє служіння, яке триває й досі.
– Ви поєднуєте в собі багато талантів: музикант, художник, поет. Ви член Спілки християнських письменників України. Що це за спілка?
– Це міжконфесійна спілка. У нашому Волинському осередку є і протестанти, і православні. Нас об’єднує творчість, поезія. Ми видаємо альманахи, зустрічаємося з молоддю в університетах і школах, даючи християнську поживу, показуючи, що ми – творчі люди.
– Як вам вдалося розпізнати в собі ці таланти? Чи це відшліфована майстерність?
– Якщо людина помітила в собі задатки творчості, їх треба розвивати, шліфувати, підніматися на нові щаблі. У мене це почало проявлятися з дитинства. Тато любив швидко придумувати риму на слово. Можливо, десь воно від нього перейшло до мене. Поезія – це не просто римування, це перш за все образність. Треба працювати і не зупинятися.
– Якими етапами можна шліфувати талант, наприклад, у поезії? Чи порадили б ви читати класиків?
– Обов’язково треба читати багато: і українських, і світових класиків. Читаючи грандів, ти вчишся, як потрібно писати, і черпаєш натхнення. Освіта дає базу, але є й самоосвіта. Шевченко не мав змоги вчитися, але талант зробив його генієм. Треба працювати, працювати і працювати.
– Назвіть книги, які ви вже видали. Цікаво почути про вірші, на які накладено музику, і процитувати декілька рядків.
– У мене три збірки: «Мого серця скрижаль», «Літо моєї осені» та «Погляд». Є пісні на мої тексти. Найвідоміша, мабуть, «Не кидай каменем». Ось її початок:
«Коли в серці у близького друга гроза, і в очах забриніла печаль і сльоза, осудити ніколи його не спіши, прихилившись, молися за нього в душі. Не кидай у нього каменем, він і так вже поранений…»
Є ще пісня «Мамина зима» у виконанні світської співачки Світлани Крисак та «Молитва мами» у виконанні молодої християнської співачки.
– А що вас спонукає писати вірші?
– Коли щось сильно зачіпає – зовнішні фактори або внутрішні потрясіння. Ось рядки, коли пішла мама:
«Ну, ось і все. Не стало в мене мами. Ніхто вже сином більш не назове… І лиш печаль опала пелюстками, і прихилилось небо грозове. Воно заплаче дрібними сльозами, доповнить мою болість і жалі. Ну, ось і все, не стало в мене мами. Лиш краплі припадають до землі… Як порожньо на предківській землі…»
А коли почалася війна, за березень 2022 року я написав п’ять-шість віршів. Один з них – «Навала ординська», який починається словами:
«І міста, і долі, все розтрощене. Вже дійшло безумство до межі…Господи, коли все буде прощене, і де сили взяти, підкажи?…»
Ще один – «Нескорена» та інші.
– Ви також пишете картини. Розкажіть про цей досвід.
– Був випадок, коли я поїхав малювати осінь олією. Налетів вітер, і все полетіло в траву. Можна було поїхати, але я терпляче зібрав все і намалював ту осінь. Зараз та картина висить в мене вдома біля каміна.
– Кожен може бути талановитим, чи це дар від Бога для окремих людей?
– Якщо пригадати притчу про таланти, то зерна є в кожного. Дуже важливо їх розпізнати і примножувати. Якщо я розгледів у собі талант, то маю працювати: мати словники, подавати людям гарну поезію. Це і дар від Бога, і розвиток.
– Чи знайоме вам відчуття, коли не можна не писати, наче вогонь у кістках?
– Бувають моменти, коли пишеться легко, а буває важче. «Натхнення придумали лежні». Якщо чекати лише на натхнення – нічого не вийде. Порою просто сідаєш і працюєш.
– Чи поділяєте творчість на християнську та нехристиянську?
– Я б не проводив межі. Християнською творчість може бути, коли вона направлена на виховання християнських цінностей. Але творчість взагалі обмежувати рамками – неправильно. Вона має летіти.
– Де сьогодні сучасні поети, художники? Може, вони всі в TikTok?
– Зараз християнство трошки пасивне в служінні, в церкві. Людям легше сидіти біля екрана. Молодь багато губиться в цих соцмережах, духовно бідніє. Це проблема, яку треба вирівнювати.
– Кого з сучасних авторів ви знаєте?
– У нашому волинському осередку є чудові творчі люди: Василь Мартинюк, Дмитро Довбуш, Юрій Вавринюк, Ольга Міцевська. Вони складають ядро нашої спільноти.
– Як собі розвинути талант? Ваше звернення до молодих творчих людей.
– Дуже важливо розпізнати в собі здібності. Усвідомивши це, працювати на будову церкви, щоб люди отримували естетичну насолоду. Не ховати таланти, а відкривши в собі потяг до творчості, над ним працювати. Не боятися давати читати свої твори іншим, приймати редактуру. Це процес, який веде до вершин.
– До речі, як ви сприймаєте критику?
– Коли ми працювали у студії, я перший читав свої свіжі вірші і просив: «Ану, критикуйте мене». Я прагнув, щоб мене поправляли, це була наука. До критики я відношуся нормально, навіть з подякою.
– Дуже добре, що ви своєю творчістю прославляєте Бога. Колись ми всі станемо перед Ним. Опинившись перед Богом, що ви Йому скажете?
Якщо прийде той момент, я піднімуся, поклонюся Богу і подякую Йому за посіяні зерна творчості в моїй душі, за те прекрасне, що Він дав. І, звичайно, подякую за спасіння, за покаяння і за вічне життя.
– Дякую вам за розмову. Нагадаю, що сьогодні ми спілкувалися з поетом, музикантом, художником Володимиром Садом. Бажаю всім розпізнати творчість, яку ми маємо від Бога, розвивати таланти і цим прославляти Господа. Хай Боже ім’я в цьому світі прославляється.
Творчість і віра — це те, що не любить порожнечі. Вони завжди прагнуть заповнити наше життя змістом, світлом і добром. Дуже важливо помітити в собі ту іскру, яку дав нам Бог, сміливо її розкривати і постійно розвивати свій талант. Так ми можемо подякувати Творцю за Його дари. Не треба ховати свої здібності — навпаки, давайте ділитися ними з іншими, щоб навколо нас було більше краси, добрих слів і надії. Саме так, служінням через творчість, ми можемо будувати Боже Царство вже зараз, у нашому повсякденному житті.
Повний випуск програми: